студент Інституту міжнародних відносин Київського національного університету ім. Тараса Шевченка

 

 

Останнім часом у деяких українських вищих навчальних закладах почали впроваджувати спеціалізацію з європейської тематики. Наприклад, Інститут міжнародних відносин (ІМВ), який можна вважати головним осередком європейських та євроатлантичних студій в Україні, вже давно запровадив такі спеціалізації, як „Європейська політика”, „Європейські комунікації”, „Міжнародні стратегії та безпека”.  За останні роки Інститутом було розроблено і видано підручники та монографії, де висвітлюються різні аспекти діяльності НАТО, аналізуються причини підписання у квітні 1949 р. Вашингтонського договору та напрями трансформації цієї  міжнародної організації, розглядаються нові завдання, виклики і загроз, які ставить час перед міжнародною спільнотою, умови вступу десяти посткомуністичних країн в НАТО та вигоди, які вони отримують у результаті членства. Варто також наголосити, що в Інституті міжнародних відносин знаходиться Центр інформації та документації НАТО в Україні. За таких умов студенти, що навчаються в ІМВ, мають можливість отримати вичерпну інформацію з  євроатлантичної тематики.

І водночас не може не хвилювати ситуація, що склалася в інших вищих навчальних закладах України відносно їхньої спроможності надати студентам необхідні повноцінні знання про НАТО. Головна проблема полягає в тому, що в багатьох освітніх закладах відсутнє системне, глибоко продумане інформування молоді стосовно євроатлантичних інтеграційних процесів, немає спеціальних навчальних курсів з цієї тематики. На мою думку, у подоланні зазначеної проблеми надзвичайно ефективним могло бути раціональне і послідовне використання інформаційного ресурсу, котрим володіє кожний університет та інститут країни – молодіжні видання, газети, веб-сторінки в мережі Інтернет. Для забезпечення належної просвітницької політики цей ресурс, на жаль, поки що не задіяний.  Започаткування у вузівських газетах та Інтернет-сторінках окремого і обов’язково постійно діючого розділу, що висвітлюватиме євроатлантичну тематику, дійсно допомогло б покращити інформаційно-просвітницьку роботу. Адже заходи, що подекуди проводиться в межах навчальних закладів України – наукові студентські конференції, різноманітні конкурси, – є недостатньо дієвими, оскільки періодичність їх проведення досить низька. І саме елемент системності, постійності у функціонуванні відповідних тематичних рубрик в інформаційних ресурсах ВНЗ допоможе налагодити належне висвітлення питань євроатлантичної інтеграції України і створить умови, коли кожна зацікавлена людина була б упевнена, що в кожному номері газети, у певній рубриці вона завжди знайде для себе цікаву, актуальну й багатогранну інформацію про НАТО, нові грані діяльності Альянсу в сучасних умовах, нелегкий шлях України до цієї організації. І, звичайно ж, не потрібно оминати складних, неоднозначних тем, пов’язаних, приміром, із подоланням міфів та стереотипів про НАТО. Потрібно пояснювати, чому і хто у вільній та  незалежній Україні завзято відстоює принципи, від яких давно відмовилися демократичні країни, хто стоїть, власне, за такими силами.

Важливим завданням інформаційно-просвітницьких заходів із євроатлантичної інтеграції України є необхідність об’єднання прогресивної, проєвропейськи налаштованої української молоді, заохочення її до активної участі в подібних акціях. І не лише в місті Києві, де фактично сконцентровані найбільші інформаційні потоки, а і в інших регіонах країни, особливо на сході та півдні.

На мою думку, варто створити потужну студентську молодіжну лігу на базі вищих навчальних закладів Києва, інших великих міст України. Наприклад, задіяти Національний аграрний університет у столиці чи, скажімо, Національну юридичну академію у Харкові, і, таким чином, забезпечити роботу молодіжного центру, котрий займав би активну позицію в питаннях євроатлантичної інтеграції нашої країни на сході, у проблемних з цього погляду регіонах.

Як позитив, можна згадати, що вже минуло десять років від заснування такого об’єднання, як Молодіжний центр при Атлантичній Раді України, який працює більш-менш ефективно. Хоча є і серйозні зауваження. Хотілося б, щоб подібні молодіжні центри займали активнішу наступальну громадянську позицію саме під час проведення всіляких гучних акцій протесту, що відбуваються в Криму чи у східних областях. Чомусь активістів євроатлантичної інтеграції, прихильників НАТО там не видно. Згадайте відомі події у Феодосії кілька років тому, коли несвідомі пенсіонери заблокували проведення міжнародних навчань, які вкрай потрібні були Україні. Не чути було тоді представників молодіжного центру Атлантичної Ради, не подавали свій державний голос і владні структури. Ніхто не роз’яснював людям, чому, наприклад, кораблі дружньої для нас країни Росії саме в ті самі дні проводили спільні морські навчання, і чому для неї це добре, а для нас погано. Одним словом, не вистачає важкої, інколи неприємної, але вкрай потрібної роз’яснювальної роботи.

Зрозуміло, що діяльності лише одного осередку політично активної молоді при Атлантичній Раді не достатньо. Адже статистика, що висвітлює рівень підтримки населенням курсу України до НАТО, свідчить про хитку стабільність прихильників євроатлантичного вибору. Приміром, згідно з результатами опитування, що проводив Фонд „Демократичні ініціативи” у 2000 р., 33,5% населення було проти вступу України до НАТО, а повторне опитування навесні 2006 р. зафіксувало цей показник уже на рівні 64,4%. І це при тому, що від  2004 р. діє Державна програма інформування громадськості з питань євроатлантичної інтеграції. Втім, вона не підкріплювалася фінансовими ресурсами, тобто не мала механізму реалізації задуманого.

А починати, як на мене, треба ще зі школи. У старших класах необхідно запровадити спеціальні курси з євроатлантичної інтеграції. Те саме доречно проводити і в професійно-технічних училищах, коледжах, технікумах, ВНЗ. Скрізь потрібна всебічна інформація про НАТО, співпрацю України з Альянсом, переваги колективної безпеки, а головне – про разючі позитивні зміни, які можуть відбутися у нас навіть під час підготовки та вступу в НАТО, з якого, до речі, ще не вийшла жодна країна. Незрозумілу позицію у цьому зв’язку займають міністерства і відомства, передусім молодіжного спрямування. Особливою інертністю та байдужістю, на мій погляд, відзначаються, наприклад, Міністерство у справах сім’ї та молоді, молодіжні комітети міських і обласних держадміністрацій. У державі помітна відсутність системності в інформуванні суспільства.

Назріла необхідність формувати осередки згуртованої, проєвропейськи налаштованої, активної молоді по всій території країни. На базі вищих навчальних закладів України, де навчається приблизно 1,5 млн. студентів, доцільно створити потужну студентську молодіжну лігу, аби забезпечити системне інформування молоді щодо євроатлантичних інтеграційних процесів. Подібні ліги добре зарекомендували себе, наприклад, у Болгарії, в інших країнах, які вже приєдналися до Північноатлантичного альянсу, активно здійснюють демократичні перетворення, нарощують економічну міць, проводять масштабні соціальні проекти.

У процесі формування серед молоді свідомого ставлення до перспектив приєднання України до НАТО досить дієвим та ефективним заходом є проведення літніх шкіл. Приміром, в Угорщині така практика існує вже понад 10 років, і ці заходи довели свою ефективність. Учасники літніх шкіл – студенти, молоді професіонали, викладачі з країн Східної Європи та Європейського Союзу, офіційні представники країн – членів НАТО та активісти громадських організацій – в атмосфері жвавих дискусій мають можливість не тільки висвітлити своє бачення питань, пов’язаних із діяльністю Північноатлантичного альянсу, а й глибше усвідомити проблеми безпеки і миру в сучасному світі.

Практика проведення літніх шкіл започаткована і в Україні. За підтримки Центру інформації та документації НАТО щороку такі заходи проходять для українських студентів у Сімферополі. Однак цього не роблять в інших регіонах України. Масштаб та кількість подібних ефективних просвітницьких заходів мусять бути більшими.

Держава могла б і повинна займати тут активнішу позицію у вирішенні назрілих проблем. Найгостріша з них – брак коштів. Для реалізації Державної програми інформування громадськості на 2007 рік було передбачено лише 5 мільйонів гривень, та й ті було використано не за призначенням. Значну частину виділеного витратили на проведення в Києві міжнародного інформаційного форуму, який не мав нічого спільного з пропагандою євроатлантичних цінностей і НАТО. Можливо, ситуація поліпшиться з прийняттям нової програми – нещодавно було схвалено концепцію Державної програми інформування громадськості з питань євроатлантичної інтеграції України на 2008–2011 роки. Для її реалізації передбачається виділення коштів у сумі 32 млн. гривень. Хочеться сподіватися, що може хоч після цього з’являться нові об’єктивні теле- і радіопередачі, телевізійні мости у прямому ефірі за участю молоді України та їхніх ровесників із Європи, цікаві публікації, гарячі дискусії тощо.

Молодь потребує постійного спілкування з експертами, фахівцями у цій сфері. Було б добре, якби представники міжнародних організацій, посли іноземних держав, особливо ті, що недавно приєдналися до НАТО, частіше розповідали про плюси євроатлантичної інтеграції, переваги саме такого вибору цих країн, покращення життя молоді й суспільства в цілому. Я глибоко переконаний, що за такого підходу ставлення багатьох громадян України, у тому числі й молоді, до НАТО змінювалося б динамічніше у бік позитиву.

На закінчення хотів би зауважити, що власне процес євроатлантичної інтеграції веде до позитивних змін у різних сферах життя країни, наприклад, в економіці, політиці. Значні якісні зрушення відбудуться в оборонному комплексі, поліпшиться інвестиційна привабливість країни. У потенційного інвестора думка про Україну зміниться на краще, він вважатиме, що держава позбулася пострадянського минулого і обрала шлях впровадження перевірених часом демократичних принципів. Саме за такими принципами, певен, хоче жити і українська молодь, і більшість наших громадян, бо Україна – невід’ємна частина Європи. І я не бачу іншої альтернативи.